100 років тому Україна здобула “фальшиву незалежність” від Росії, а 3,94 мільйона людей померли від голоду

By Kenichi Ogura

У спеціальній програмі ЄТВ “Софія: Сто років пам’яті” (ефір 18 березня 2023 року) українка Софія, яка проживає в Японії, та її родина в унікальному документальному фільмі розкопали історію поневірянь, яких зазнали її предки від Росії. Назва програми “Софія: 100 років спогадів” походить від назви програми, оскільки прабабуся Софії з таким самим ім’ям, “Софія”, жила в Україні рівно 100 років тому і перебувала під російською (радянською) окупацією.
У цьому випуску ми обговоримо цей спеціальний випуск ETV, а також розгадаємо 100-річну історію України та Росії. Хоча програма більше не транслюється, вона доступна на NHK On Demand. Програма була настільки добре скомпонована, що це було схоже на перегляд фільму.
У програмі підкреслювалося, що українці, які живуть в Японії, почали відчувати сильне почуття гордості за свою “батьківщину, Україну”, чого вони раніше не усвідомлювали. Типовим прикладом може бути Різдво. Святкування Різдва, яке раніше відбувалося в січні, в той самий місяць, що й Російська Православна Церква, було перенесено на грудень минулого року. Це зроблено для того, щоб скасувати огидні звичаї, створені “Росією, агресором”.
До розпаду Радянського Союзу в 1991 році “люди говорили, що україномовні – це земляки. Я вважаю, що це пропаганда. І було трохи дражнилок, багато знущань. Говорити про українську мову, українську культуру було небезпечно”. (Мама Софії, Наталя). Наталя розповідає, що її розмови з чоловіком, який стане її чоловіком, були російськомовними, як під час побачень, так і після одруження. Звісно, чоловік Наталії – українець і є носієм української мови.
Вона розповіла, що було багато речей, про які вона не могла говорити навіть вдома. Якщо хтось доносив на них, вони не знали, хто це був, їх одразу ж заарештовували. Багато людей, яких вона знала, були затримані за речі, яких вони не пам’ятали, і ніколи не повернулися. Радянська таємна поліція нещадно била їх, навіть літніх людей, вимагаючи зізнань і подальших доносів. Вони не відпускали їх доти, доки ті не могли більше терпіти біль і не давали неправдивих зізнань, а потім на основі цих неправдивих зізнань приводили нового “в’язня”, били батогами і розстрілювали за найменшу провину. У деяких випадках вбивали не лише самого в’язня, але й усю його родину та близьких разом. Щоб вижити, українці поступово ставали німими, їхні обличчя позбавлялися виразу.
У своїй промові після вторгнення в Україну президент Росії Володимир Путін сказав: “Ще раз підкреслюю. Україна для нас, Росії, не просто сусід. Це невід’ємна частина нашої унікальної історії, культури, духовного світу.
Чи дійсно це так? Давайте повернемося в минуле на 100 років назад.
Спочатку трохи історичної довідки: У 1922 році був створений “Радянський Соціалістичний Союз”. Радянський Союз був федерацією соціалістичних республік, таких як Російська Федерація, Україна та Білорусь, які були утворені “вільним волевиявленням” кожної республіки, і кожній республіці було дозволено вийти зі складу Радянського Союзу відповідно до системи. Насправді, звичайно, не було ніякого відокремлення, а скоріше “фальшивої незалежності”.
Згодом, за радянської влади, Україна, одна з провідних сільськогосподарських країн світу та житниця світу, пережила низку руйнівних голодоморів. 　Перший голод припав на 1920-1921 роки. Окрім того, що виробництво зерна скорочувалося через колективізацію сільського господарства Комуністичною партією, під виглядом “воєнного комунізму”, без урахування місцевих умов, продовольство примусово відправлялося на материкову частину Росії, яка страждала від нестачі продовольства. Голод забрав життя мільйона українців.
Роздумуючи над цим, Радянський Союз на чолі з Леніним відновив ліберальну економіку за допомогою “НЕПу” (Нової економічної політики) у 1921 році. Він також прийняв “політику коренізації” для України, впроваджуючи політику, пристосовану до українського народу та української мови. Протягом наступного десятиліття українцям було дозволено бути українцями в усіх аспектах мови, культури та релігії. Але ця короткочасна політика повинна була повернутися до пекла з приходом Сталіна. У “Першій п’ятирічці” (1928-1932) “колективізація сільського господарства”, яка вже зазнала невдачі, була здійснена знову. Селян, які не підкорялися, страчували або відправляли до таборів, а на виробництві панував хаос. Урожай впав на 35% нижче рівня попереднього року. Наслідком цього став великий голод, відомий як “Голодомор” (1932-1933). Селяни не мали хліба, їли щурів і навіть кору дерев, але цього все одно було недостатньо, і дехто стверджує, що загалом 2 505 осіб їли людську плоть. Невідомо, скільки людей померло від голоду загалом, оскільки Радянський Союз приховує цю цифру, але, за оцінками, вона становить від 3 до 6 мільйонів, і в цій програмі сказано, що “також стверджується, що від голоду померло 3,94 мільйона людей”.
У той час як Ленін осмислив попередній голод і повернувся до ліберальної економіки, надавши українцям більше свободи, Сталін зробив прямо протилежне і ще більше посилив контроль через чистки; репресії проти інтелектуалів і культурних діячів, активних у 1920-х роках, також були жорсткими. Відомо, що сотні музикантів, які брали участь у конкурсі гри на кобузі, українському народному інструменті, були страчені за “націоналізм”. За часів Сталіна українська освіта і культура були рівномірно русифіковані. Теза президента Путіна на початку цієї статті про те, що “Україна є частиною Росії”, відсилає нас до кривавої історії чисток, контролю, голоду, таємної поліції та тортур.
Через цю історію нинішнє російське вторгнення в Україну викликало у свідомості українців кошмари сталінської епохи, коли відомий музикант (українець) з Херсона був застрелений російськими військами в жовтні 2022 року за “відмову співпрацювати з концертом, організованим російською стороною”. Цей інцидент воскресив у свідомості українців кошмари сталінської епохи.
Хірокі Сано, директор NHK, який продюсував програму, згадує, як він висвітлював цей інцидент: “Мене вразив той факт, що українці були настільки шоковані цим інцидентом.
Мене вразило сильне бажання українців розповісти людям про свою трагічну історію. Не тільки сім’я Софії, але й українці, які були там у масовці, перекладачі тощо, раз чи два починали проливати сльози, коли до них поверталася пам’ять про вбивство їхніх предків. Мене вразило те, що кожна сім’я досі несе на собі шрами історії. Ця війна повернула ці сто років спогадів, хочемо ми того чи ні. Більше того, ця історія довгий час замовчувалася. Нам потрібно відкопувати ці важливі факти і доносити їх до громадськості. Я подумав, що це тема, за яку варто взятися, і взявся за виробництво цього фільму. Голодомор, чистки інтелігенції, придушення мови та культури, стеження таємної поліції, видачі, концтабори, русифікована освіта: …… Чим більше я вдивлявся в це, тим більше разів я розгублювався від того, наскільки це було вражаюче. Саме тому ми не можемо повернути час назад. Українці все ще борються зі 100-річною історією на своїх плечах”.
Цікаво, наскільки ми, японці, розуміємо скорботу від того, що наша батьківщина була загарбана іншою культурою та мовою, і гнів від того, що нас довели до голодної смерті.